биография леси украинки на украинском
Леся Українка – Біографія (СКОРОЧЕНО)
Леся Українка
Справжнє ім’я – Лариса Петрівна Косач
(1871-1913)
Народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському.
Вчилася у приватних учителів. У 6 років почала вчитися вишивати.
6 січня 1880р. дуже застудилася, початок тяжкої хвороби.
Влітку 1883 року діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року видалили кістки, уражені туберкульозом.
У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови.
Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка».
Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів».
Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України.
Історію кохання Лесі Українки часто розпочинають із Сергія Мержинського.
Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці.
На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва.
7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві.
Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ.
Померла 19 липня 1913 року в Сурамі у віці 42 років.
Биография леси украинки на украинском
Письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці.
Лариса Петрівна Косач (літературний псевдонім —Леся Українка) народилася 25 лютого 1871 року у Новограді-Волинському. Мати її — письменниця Олена Пчілка, батько — юрист. Батьки багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: Михайло Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу. В дев’ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884 році у Львові в журналі «Зоря» було опубліковано два вірші («Конвалія» і «Сафо»), під якими вперше з’явилось ім’я — Леся Українка.
Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом — у селі Колодяжне. В юнацькі роки Леся починає хворіти на туберкульоз, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинила до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник «Стародавня історія східних народів».
У 1879 році було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка «бунтарів», там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки — Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам’ятними, що пізніше ожили у віршах «Віче», «Мати-невільниця», «Забуті слова», «Епілог».
На початку 1893 року у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки — «На крилах пісень». Серед вміщених у збірці творів виділяється вірш «Contra spem spero», що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро, як заклик і гасло, прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері «Досвітні огні».
Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов’язаний з діяльністю гуртка київської літературної молоді «Плеяда». Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали і власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані і деякі оповідання Лесі Українки.
У 1894 – 1895 роках Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики «Невільничі пісні». Нове явище в її творчості — сатира, спрямована проти українського буржуазного націоналізму та клерикалізму.
З 1893 року вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв’язки з особами, які були на засланні.
1899 року у Львові виходить друга збірка поезій — «Думи і мрії». Ця збірка засвідчила безсумнівний злет творчості молодої поетеси.
Пише статті для російського журналу “Жизнь”.
Після смерті її близького друга С. Мержинського, в одну з найстрашніших ночей у стані невимовної туги створила вона драматичну поему «Одержима» (1901 р.). Пережита особиста драма позначилась на загостренні хвороби легень, і Леся Українка їде на Буковину, далі — Гуцульщину рятувати підірване здоров’я.
Міцніють зв’язки Лесі Українки з соціал-демократичним рухом. З групою товаришів вона займається розповсюдженням соціалістичної і марксистської літератури, перекладом праць теоретиків соціалізму, виданням цих творів за кордоном і транспортуванням у Росію.
Феномен таланту Лесі Українки полягав у тому, що вона одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах.
Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починаючи з дитячих вражень (поема в народному дусі «Русалка») і кінчаючи останньою казкою «Про велета», він органічно входить у поетичний світ письменниці.
Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості. Так, у циклі «Весна в Єгипті» (1910 р.), Леся Українка знайомить українського читача з цим краєм, його природою, людьми.
У 1904 році в Києві вийшло ще одне видання поетичних творів Лесі Українки (вибране) під заголовком «На крилах пісень».
1905 рік не був несподіваним для Лесі Українки. Драматичні поеми «Осіння казка» і «В катакомбах», датовані 1905 роком, були безпосереднім відгуком на революційні події.
Після поразки революції Леся Українка звертається до соціальної і політичної сатири, співробітничає в журналі «Шершень».
В останнє десятиліття у творчості Лесі Українки переважає драматургія. За порівняно короткий час було написано понад двадцять драматичних творів, які відкрили нову сторінку в історії театральної культури.
Визначним досягненням драматургії Лесі Українки є її «Камінний господар». Це одна з найцікавіших версій легенди про Дон Жуана, до образу якого зверталося багато великих художників. Звернення до образу Дон Жуана мало і конкретні причини.
Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Невблаганно прогресувала хвороба. Перемагаючи тяжкі страждання, вона знаходила силу працювати. На Кавказі вона все частіше згадувала волинське дитинство, перед нею поставали картини задумливої поліської краси. Так виникла «Лісова пісня», яка була написана за кілька днів тяжкохворою поетесою.
Леся Українка померла 1 серпня 1913 року в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.
Українка Леся
Життя та творчість
Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 р. в м. Новограді-Волинському, тепер Житомирської області, в сім’ї повітового службовця-юриста Петра Антоновича Косача та відомої української письменниці, громадської діячки Олени Пчілки, сестри Михайла Драгоманова.
Взимку 1881 р. в Луцьку на річці Стир у сильний мороз Леся промочила ноги в крижаній воді. Спочатку родина думала, що звичайна простуда і як наслідок — ревматизм швидко мине, але коли показали хвору київському хірургу, він поставив невтішний діагноз: туберкульоз кісток. Отже, з цього часу й розпочалася боротьба поетеси з хворобою, сильними болями. Боротьба, яка загартувала дух Лесі Українки. Через хворобу до школи дівчина не ходила, та завдяки самоосвіті, феноменальним здібностям до мов, літератур, історії стала високо ерудованою у цих галузях знань. Леся, попри страшні болі в кістках, продовжувала грати на фортепіано, малювала, знала майже всі основні європейські мови, а також старогрецьку й латинську — всього понад десять мов, у 19 років написала для своєї молодшої сестри книжку «Стародавня історія східних народів», видану в 1918 році як підручник для національної школи.
Під впливом арешту тітки Олени Антонівни Косач, яка належала до київського гуртка «бунтарів», Леся пише в 1881 р. вірш «Надія», де звучать зовсім недитячі слова:
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну.
З 1882 р. постійним місцем проживання родини стало с. Колодяжне поблизу м. Ковеля. Саме тут, на Волині, формується любов Лесі до краси природи, якою пізніше буде наскрізно просякнута вся и поетична творчість.
У 1884 р. у львівському журналі «Зоря» були опубліковані два вірші юної поетеси «Конвалія» і «Сафо», під якими вперше з’явився псевдонім — Леся Українка (його вона обрала під впливом прикладу дядька Михайла Драгоманова, який користувався прибраним ім’ям Українець).
У 1886 р. у Львові окремою книгою вийшли два оповідання М. Гоголя «Запропаща грамота» і «Зачароване місце» в перекладі Лесі Українки.
З того часу Леся активно друкується в журналах «Зоря», «Дзвінок», «Народ», «Житє і слово».
У 1892 р. у Львові виходить українською мовою «Книга пісень» Г. Гейне, куди ввійшли 92 переклади його творів, здійснені Лесею Українкою, а наступного 1893 року виходить збірка поезій «На крилах пісень». З цього року поетеса перебуває під таємним наглядом за постійне спілкування з особами, які були в засланні або займались антиурядовою діяльністю.
Влітку 1894 р. Леся Українка відвідала дядька М. Драгоманова в Софії, познайомилася з емігрантами, з болгарськими культурними діячами, багато прочитала того, чого не могла мати вдома. У 1899 р. виходить збірка «Думи і мрії».
У 1902р. вийшла її збірка «Відгуки».
У 1903 р. Леся Українка взяла участь у святі відкриття в Полтаві пам’ятника Івану Котляревському, де зустрілася з багатьма діячами української культури. У цей час вона активно працює як драматург.
25 липня 1907 р. Леся Українка виходить заміж за фольклориста Климента Васильовича Квітку. Цього ж року в неї виявилися симптоми туберкульозу нирок. Поетеса усвідомлює, що з такою хворобою жити їй залишається небагато, тому поспішає писати, мужньо перемагаючи фізичні болі.
1 серпня 1913р. Леся Українка помирає в м. Сурамі в Грузії. її тіло перевезли до Києва й поховали на Байковому кладовищі. Похорон поетеси перетворився на велику народну демонстрацію. Поліція заборонила промови, співи, жандарми зрізали на вінках червоні стрічки з написами.
Становлення творчої індивідуальності поетеси відбувалося інтенсивно. Оцінюючи першу книжку Лесі Українки, Франко назвав її найважливішим здобутком нашої літератури того року. Вона виділялася на літературному полі громадянськими мотивами, оптимістичним звучанням, ритмічними пошуками. Новаторство Лесі Українки виявилося не тільки в розриві з анахронічними традиціями побутово-етнографічної драматургії, айв інтенсивному опрацюванні жанру драматичної поеми.
Дуже важливе місце в творчості поетеси займає твір, написаний влітку 1911 р. за дванадцять днів. Авторка назвала його драмою-феєрією, тобто драмою, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, в якій поряд з людьми діють постаті, створені їхньою уявою. У листі до Агатангела Кримського від 27 жовтня 1911 р. Леся Українка писала, що драма була створена на честь «волинським лісам» і за жанром близька до п’єси німецького драматурга Г. Гаупшяна «Потоплений дзвін», названої автором драмою-казкою.
У листі до матері 2 січня 1912 р. Леся Українка зазначала, що «Лісова пісня» з’явилася в результаті спогаду про дитинство, проведене на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки, марки. А прототипами реальних образів у драмі були волинські селяни, зокрема Лев Скулинський, чиї розповіді так любила слухати мала Леся.
У пролозі окреслюється місце дії драми — простора галявина в старезному лісі, яка переходить «в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину — то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка». Ця картина відповідно до змін пір року також змінюється. Дія прологу — провесна, коли починає оживати природа, і саме в цей час пробуджуються почуття Мавки і Лукаша, розкривається висока поетичність їхніх душ. Пора пізнього літа в другій дії символізує наростання переживань Мавки, посилення її душевних страждань. Поетичний світ високої духовності стикається з меркантильним світом. Перед Лукашем постає складне питання вибору міждухшним світом (любов до Мавки) і земним, матеріальним (одруження з Килиною). Під впливом матері, її брутальним тиском Лукаш втрачає щирість, привітність у стосунках з коханою. І що дуже символічно: він навіть втрачає можливість грати на сопілці, чарівний звук якої в першій дії і пробудив кохання Мавки до нього. Мавка побачила в Лукашеві те, чого не мав Перелесник чи Той, що греблі рве, з якими вона раніше була в щирій дружбі. Вона високо цінує здатність людини до творчості. Мавці нелегко зрозуміти приховану сутність людських взаємин, їй ще важче тоді, коли примушують завдавати болю природі, часткою якої є вона сама. Саможертовність Мавки виявляється в сцені, коли вона рипуче черкає серпом по своїй руці, щоб не жати жито, не руйнувати краси Русалки Польової.
Відчуваючи серцем сум’яття Лукаша, визрівання його зради, Мавка прохає коханого не зневажати «душі своєї цвіту», з якого народилося високе почуття: «Той цвіт від папороті чарівніший — він скарби творить, а не відкриває». Але всі прохання Мавки тільки дратують Лукаша. Звідси її болісне одкровення:
Ні, любий, я тобі не дорікаю,
а тільки смутно, що не можеш та
своїм життям до себе дорівпятись.
Лукаш не може зрозуміти смисл слів коханої, не може збагнути високості її почуття, як і багатства людської душі. Третя дія переносить нас у «хворе світання пізньої осені». Своїм нерозумним вибором Лукаш втратив абсолютно все: і любов, і вміння відчувати красу, милуватися нею, І здатність до творчості. Тому дуже символічним є те, що Лісовик перетворив зрадливого коханця своєї дочки на вовкулаку (напіввовка, напівлюдину). Але вірна душа Мавки продовжує його любити, вона не втратила здатність прощати. Мавка знайшла «теє слово чарівне, що й озвірілих в люде повертає», тим самим давши Лукашеві ще один шанс — вона прагне допомогти тому, хто схибив, помилився. Зрештою, Мавка з’являється перед Лукашем в алегоричній постаті загубленої Долі, яка вказує Лукашеві на вербову сопілку як останній шанс спокутування вини. В зболених очах Лукаша з’являється щось дитяче, і тоді перед ний постає легка, прозора постать, яка «з обличчя нагадує Мавку». Вона заспокоює Лукаша, бо хоч він і «збавив її тіла», та душу дав. Останній монолог Мавки — сумний за формою, але оптимістичний за змістом: це пісня про невмирущість духовного, про вічність краси.
Таким чином, драма-феєрія «Лісова пісня»— глибоко філософський твір про взаємодію добра і зла, про боротьбу людини за вільне, красиве, духовно багате життя. Це гімн єднанню людини й природи.
Драматична поема Лесі Українки «Бояриня» пройшла дуже складний шлях до читача. Вона написана протягом 27—29 квітня 1910 року в Хельвага поблизу Каїра, де поетеса перебувала на лікуванні. Надрукований цей твір був після смерті Лесі Українки в 1914 році, за часів СРСР був суворо заборонений і знайшов свого читача тільки в 1989 році. Така складна доля драматичної поеми неодмінно ставить перед нами запитання: чим же цей твір міг бути настільки небезпечним, щоб бути вилученим із літературного процесу на 75 років? «Бояриня» — єдиний твір Лесі Українки, побудований на темах і проблемах національної історії, за що поетесі доволі часто дорікали. Темою п’єси є змалювання суспільно-політичної атмосфери України й Московщини XVII століття.
У першій дії «Боярині» Іван, брат головної героїні Оксани, закидає Степанові та Степановому батькові, що вони зрадили Україні, бо «понадились на соболі московські». Він твердо переконаний, що клятва, яку Богдан Хмельницький разом з козаками склали московському царю, може й має бути скасованою, бо цар з боярами першими порушили колишню угоду. Іван наполягає, що його покоління має зі зброєю в руках повернути своїй країні колишню славу. Батько Івана, Олекса Перебійний, і Степан вважають, що покращити ситуацію в Україні можна лише переговорами та поступками з боку царя, а зраджувати клятву, навіть у відповідь, для козака є неможливим. Саме ці протилежні думки і є основою конфлікту драматичного твору.
На початку твору в розмові зі Степаном Оксана каже, що над усе цінує в Степанові те, що він має, на відміну від решти лицарів, руки «від крові чисті».
Вирушаючи разом з чоловіком до Московщини Оксана повна оптимізму.
Українка Леся
Біографія
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871р. у Новограді-Волинському. Мати її — письменниця Олена Пчілка — і батько — юрист — багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев’ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884р. у Львові в журналі «Зоря» було опубліковано два вірші («Конвалія» і «Сафо»), під якими вперше з’явилось ім’я — Леся Українка.
Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом — у с. Колодяжне. Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. «Мені часом здається, — писала вона, — що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт». Цей «жарт» — початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник «Стародавня історія східних народів».
У 1879р. було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка «бунтарів», там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки — Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам’ятними, що пізніше ожили у віршах «Віче», «Мати-невільниця», «Забуті слова», «Епілог». Ідеалом для поетеси стає герой, який, пробитий списом, шепоче: «Убий, не здамся!»
З кінця 80-х рр. Леся Українка живе у Києві.
На початку 1893р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки — «На крилах пісень». Збірку відкриває цикл лірики «Сім струн», з якого постає образ «бездольної матері» України, що дістає свій розвиток у циклі «Сльози-перли». Два наступних цикли — «Подорож до моря» і «Кримські спогади» — привертають увагу не тільки любов’ю до рідної землі, красою пейзажних малюнків, а й плином рефлексій ліричного героя, думка якого раз по раз звертається до проблеми волі і неволі. Серед вміщених у збірці творів виділяється вірш «Contra spem spero», що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро — як заклик і гасло — прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері «Досвітні огні».
1892р. у Львові виходить «Книга пісень» Г. Гейне, де Лесі Українці належали 92 переклади. Вона перекладає також поезію в прозі І. Тургенева «Німфи», уривок з поеми А. Міцкевича «Конрад Валленрод», поетичні твори В. Гюго «Лагідні поети, співайте» і «Сірома», уривки з «Одіссеї» Гомера, індійські обрядові гімни із збірки «Ріг-Веди». Як перекладач Леся Українка додержує принципу змістової точності, уникає стилізації.
Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов’язаний з діяльністю гуртка київської літературної молоді «Плеяда». Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали і власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані і деякі оповідання Лесі Українки, присвячені переважно соціально-побутовим темам. Вони друкувалися в журналах «Зоря» («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи», «Жаль»), «Дзвінок» («Метелик», «Біда навчить»).
У 1894 — 1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики «Невільничі пісні». Поетеса говорить, що розстається з рожевими мріями, із скаргами на долю і сльозами та свідомо приймає свій терновий вінок. Вона відчуває в собі народження нової людини — як криці у вогні («Північні думи», «О, знаю я, багато ще промчить»). Письменниця підтримує галицьку радикальну пресу, публікує у львівському журналі «Народ» статтю «Безпардонний патріотизм» та вірш-памфлет «Пророчий сон патріота», що є відгуком на проватіканські статті газети «Буковина». Це було нове явище в її творчості — сатира, спрямована проти українського буржуазного націоналізму та клерикалізму. Твори публікувались під криптонімом «Н. С. Ж.».
З 1893р. вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв’язки з особами, які були на засланні і багатьма студентами «сумнівної політичної благонадійності».
У 1898р. у «Літературно-науковому віснику» з’являється стаття І. Франка про творчість Лесі Українки, в якій він ставить поетесу в один ряд з Шевченком.
1899р. у Львові виходить друга збірка поезій — «Думи і мрії». Сюди ввійшли цикли «Мелодії», «Невільничі пісні», «Відгуки», поеми «Давня казка» і «Роберт Брюс, король шотландський». Ця збірка засвідчила безсумнівний злет творчості молодої поетеси.
В 1900р. в Петербурзі Леся Українка знайомиться з російськими літераторами, які групувались навколо журналу «Жизнь». Леся Українка вмістила в «Жизни» чотири статті: «Два направлення в новейшей итальянской литературе», «Малорусские писатели на Буковине», «Заметки о новейшей польской литературе», «Новые перспективы и старые тени». Підготована до друку стаття «Новейшая общественная драма» була заборонена цензурою, а дві інші — «Народничество в Германии» і «Михаэль Крамер. Последняя драма Гергарта Гауптмана» — не були опубліковані, бо 8 червня 1901р. журнал ліквідовано.
Більшість своїх статей для «Жизни» Леся Українка писала в Мінську біля смертельно хворого С. Мержинського. В одну з найстрашніших ночей у стані невимовної туги створила вона драматичну поему «Одержима» (1901), в якій вибух інтимного почуття, викликаний нелюдськими стражданнями вмираючого товариша, спрямовується в широке русло вибору людиною життєвого шляху і тієї ідеї, якій вона служить увесь свій вік (ці питання звучать уже у вірші «Завжди терновий вінець. «, написаному за кілька місяців до «Одержимої», і широко розроблені у драмі «Адвокат Мартіан», 1913). С. Мержинському присвячені також «Я бачила, як ти хиливсь додолу», «Мрія далекая, мрія минулая», «Калина» та інші вірші — цілий цикл інтимної лірики. Трагічні переживання поетеси відлунюються також у поемі «Віла-посестра».
Пережита особиста драма позначилась на загостренні хвороби легень, і Леся Українка їде на Буковину, далі — Гуцульщину рятувати підірване здоров’я. В 1902р. у Чернівцях з ініціативи студентів університету, які тепло вітали поетесу, виходить третя збірка її поезій — «Відгуки». Вона складається з циклів «З невольницьких пісень», «Ритми», «Хвилини», шести легенд і драматичної поеми «Одержима».
У 900-х рр. міцніють зв’язки Лесі Українки з соціал-демократичним рухом. З групою товаришів вона займається розповсюдженням соціалістичної і марксистської літератури, перекладом праць теоретиків соціалізму, виданням цих творів за кордоном і транспортуванням у Росію. У 1907р. при обшуку у Лесі Українки вилучено 121 брошуру, серед них були три видання «Маніфесту Комуністичної партії», три праці В І. Леніна («До сільської бідноти», «Державна дума і соціал-демократична тактика», «Перемога кадетів і завдання робітничої партії»), чотири праці К. Маркса, п’ять — Ф. Енгельса, біографія К. Маркса і Ф. Енгельса та ін.
Феномен таланту Лесі Українки полягав у тому, що вона одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах. У кінці 90-х — на початку 900-х рр. з’являються її поеми «Одно слово», «Віла-посестра», «Се ви питаєте за тих», «Ізольда Білорука», в яких яскраво виявилася схильність до оригінальної обробки світових сюжетів. Активно працює Леся Українка і як перекладач, її увагу привертають вершинні явища світової літератури — «Макбет» Шекспіра, «Пекло» Данте, «Каїн» Байрона. Вона перекладає також драму Г. Гауптмана «Ткачі», яка належала до забороненої в Росії літератури, вірші Надсона, Конопніцької, Ади Негрі. З метою популяризації української літератури серед російського читача Леся Українка вибирає для перекладу твори на народні теми. Так, у видавництві «Донская речь» у Ростові-на-Дону в 1903 — 1905 рр. вийшли в її перекладах російською мовою оповідання І. Франка «Сам собі винен», «Добрий заробок», «На дні», «Ліси і пасовиська», «Історія кожуха», «До світла». Переклади Лесі Українки відзначаються високою мовною культурою, пильною увагою до відтворення ідейно-художнього змісту оригіналу, його стильових особливостей.
Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починаючи з дитячих вражень (поема в народному дусі «Русалка») і кінчаючи останньою казкою «Про велета», він органічно входить у поетичний світ письменниці. Вона записує з уст селян обряди, пісні, думи, балади, казки. Вже на початку 90-х рр. Леся Українка друкує в «Житі і слові» підбірку «Купала на Волині». Широтою інтересів відзначається рукописний зошит пісень із с. Колодяжне, куди ввійшли веснянки, колядки, весільні, родинно-побутові, жниварські та ліричні пісні. Під час перебування в Карпатах поетеса записувала гуцульські мелодії; в 1903р. вона друкує збірник «Дитячі гри, пісні, казки». У 1904р. у неї виникає задум видати «Народні пісні до танцю» (54 тексти). Леся Українка стає ініціатором видання українського героїчного епосу, у 1908р. записує на фонографі думи у виконанні кобзаря з Харківщини Г. Гончаренка. 30 записів веснянок і обжинкових пісень з голосу Лесі Українки зробив композитор М. Лисенко. 225 пісень увійшли до книги «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки», яку впорядкував і видав 1917р. К. Квітка. У 1908 — 1910 рр. стараннями поетеси була організована експедиція Ф. Колесси для записування народних дум на Полтавщині, й у 1910 — 1913 рр. у Львові вийшли два томи цих записів («Мелодії українських народних дум»), які стали визначним явищем світової фольклористики.
Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості.