биография ивана франко на украинском
Іван Франко – Біографія (СКОРОЧЕНО)
Іван Франко
(1856-1916)
Народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі в Східній Галичині в родині селянина-коваля.
Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864–1867).
У 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію.
Восени 1875 р. став студентом філософського факультету Львівського університету.
Перші літературні твори — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані в студентському часописі «Друг».
Активна громадсько-політична й видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства.
У 1880 р. вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади.
У 1881 р. став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря» й газеті «Діло».
В травні 1886 р. взяв з Ольгою Хоружинською шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана.
У 1888 р. деякий час працював у часописі «Правда».
Зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника.
У 1890 р. за підтримки М. Драгоманова стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії.
З 1908 р. стан здоров’я значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя.
Помер 28 травня 1916 р. у Львові.
Збірки:
– «Галицькі образки» (1897)
– «Іван Вишенський» (1900)
– «Із днів журби» (1900)
Твори:
– історичну повість «Захар Беркут» (1882)
– дитячий твір «Лис Микита» (1890)
– роман «Для домашнього вогнища» (1892)
– соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893)
Біографія
Іван Франко (27.08.1856 – 28.05.1916) – великий український письменник, один з будівничих нової української нації.
Іван Якович Франко народився у селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської обл.) в родині сільського коваля. Він ріс сиротою (в 1865 р. помер його батько – Іванові було дев’ять років; його мати померла у 1872 р.). Попри матеріальні нестатки родини, Іван навчався: в 1862 – 64 роках – у школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, в 1864 – 1867 рр. – у початковій школі в Дрогобичі, в 1867 – 1875 рр. – у гімназії в тому ж Дрогобичі.
В 1875 році Франко отримав стипендію з фонду Гловінського і восени того ж року записався на філологічне відділення Львівського університету. Стипендія надавалась аж до закінчення вищої освіти, і здавалось, що перед здібним юнаком стелиться рівна дорога учителя гімназії чи професора в університеті, на яку розраховували його рідні та знайомі.
Але в перші університетські роки відбулось самовизначення Франка як українського діяча, ще й виразно прогресивного, соціалістичного напрямку. Він товаришує з Остапом Терлецьким та Михайлом Павликом, через останнього зав’язує листування з Михайлом Драгомановим, який на той час перебував у Женеві. Саме через це листування з небезпечним в очах поліції революційним соціалістом Драгомановим Франко був заарештований (11.06.1877 р.). Його разом з товаришами звинувачували в утворенні таємного соціалістичного товариства. 21.01.1878 р. суд визнав його винним і засудив на 6 тижнів ув’язнення. Оскільки тоді термін слідчого ув’язнення до кари не зараховувався, Франка випустили на волю 5 березня 1878 року.
Попри невеликий термін покарання (ми, дякуючи тов. Сталіну, будь-яке ув’язнення менше 10 років вважаємо тепер легким), його наслідки для Франка були жахливими. По-перше, за законом людина із судимістю не могла стати вчителем, тому мета навчання в університеті стала неясною (до того ж у Франка відібрали стипендію). По-друге, під час ув’язнення Франко важко застудився; пізніше ця хвороба стала хронічною і переслідувала його все життя. По-третє, отець Михайло Рошкевич (батько Ольги Рошкевич, нареченої І. Франка) відмовив Франкові у його сватовстві і навіть заборонив дочці бачитись і листуватись із «злочинцем». Їх шлюб так і не відбувся.
От що значило бути українським діячем у тогочасній Галичині!
На цьому поліційні переслідування Франка не скінчились. 4.03.1880 р. його заарештували в Коломиї – знову за підозрою в соціалістичній агітації. Три місяці його тримали в слідчому арешті, аж поки визнали, що арешт був безпідставним. 13.06.1880 р. Франка по етапу відправили з Коломиї до Нагуєвич. Враження з цього ув’язнення лягли в основу повісті «На дні».
В третій раз поліція згадала про «соціалістичного агітатора» Франка у зв’язку з приїздом до Львова групи українців з Києва. 17.08.1889 р. Франка заарештували у Львові. На цей раз до соціалізму слідчі намагались приплутати шпигунство на користь Росії. 16.11.1889 р. Франка було звільнено за відсутністю доказів. І на цей раз тюремні враження знайшли відбиття у поетичному циклі «Тюремні сонети».
В 1886 році Франко оженився з Ольгою Хоружинською (родом з Києва). В їх родині з’явилось четверо дітей, але від 1902 року родинне благополуччя почало руйнуватись. В Ольги Франко з’явились ознаки психічного розладу, які дедалі посилювались, і це принесло багато горя Іванові Франку.
В 1902 році І. Франко переселився з найманого помешкання до власного будинку (нинішня адреса – вул. І. Франка, 152, де працює меморіальний музей письменника). Для цього будівництва він узяв значну позику, виплати по якій були завершені його сином уже після смерті І. Франка.
В квітні 1908 р. Франко поїхав на відпочинок та лікування до Ліпіка (поблизу Загреба в сучасній Хорватії). Тут його хвороба сильно загострилася – були паралізовані обидві руки і, що гірше, з’явились ознаки психічного розладу. Ці жахливі прояви хвороби в пізніших роках, на щастя, дещо пом’якшились, хоча до повного здоров’я Франко ніколи не повернувся. Сучасники вважали його хворобу наслідком колись перенесеного сифілісу, що завдало Франкові величезних прикростей. Але нині лікарі схиляються до думки, що Франко від самого ув’язнення 1877 року хворів на рідкісну форму ревматизму (синдром Рейтера; але поняття про цей синдром було сформульовано далеко після смерті Франка).
Виснажений хворобами, безгрошів’ям, сімейними і громадськими негараздами, Франко помер у своєму будинку у Львові 28.05.1916 р. і похований на Личаківському цвинтарі.
Поет. Франко вперше виступив як поет в 1874 році і писав вірші аж до кінця свого життя, до 1916 р. В його поетичному доробку – чимало прекрасних віршів про особисті переживання та громадські справи, які склали кілька книжок.
Але з найбільшою силою поетичний талант Франка проявився у великих поемах. Тут ми бачимо реалістичні картини сучасного галицького життя («Ботокуди», 1884; «По-людськи», 1889; «З любові», 1890), образи історичного минулого нашого народу («Панські жарти», 1887; «Іван Вишенський», 1895; «На Святоюрській горі», 1900), міркування про релігію та бога («Ex nihilo», 1885; «Смерть Каїна», 1889).
Дуже велике місце серед франкових поем займають переробки сюжетів світової літератури («Лис Микита», 1890; «Пригоди Дон Кіхота», 1891; «Цар і аскет», 1892; «Абу-Касимові капці», 1895; «Коваль Бассім», 1900; та ін.).
Вершиною поетичної творчості Франка є поема «Мойсей» (1905), в якій на біблійному сюжеті дана алегорична картина піднесення українського народу на боротьбу за незалежність.
Прозаїк. У своїх прозових творах Франко виступав як реаліст, зосереджений на проблемах сучасного йому галицького життя. Він першим в українській літературі почав описувати побут робітників нафтових промислів Борислава та їх класових антагоністів – євреїв-підприємців («Навернений грішник», 1877; «Boa constrictor», 1884; «Яць Зелепуга», 1887; «Ріпник», 1899). Найкращим твором цього циклу є роман «Борислав сміється» (1882).
Значне місце займають твори з життя інтелігенції («На дні», 1880; «Для домашнього огнища», 1897; «Перехресні стежки», 1900). Важливе місце в цьому ряду займають твори про українсько-польські відносини («Лель і Полель», 1887; «Основи суспільності», 1894; на жаль, обидва твори лишились незакінченими).
Перекладач. Над перекладами творів світової літератури Франко працював усе життя і зробив на цьому полі надзвичайно багато. З його перекладів можна створити цілу бібліотеку.
Спектр його перекладів надзвичайно широкий: тут є твори давньої вавілонської поезії, давньоіндійської, давньоарабської, давньогрецької літератур; із нових літератур маємо його переклади з німецької («Фауст» Й. В. Гете, 1882), французької, англійської, польської, італійської літератур.
Серед його перекладів – цілі книги творів О. С. Пушкіна, К. Гавлічка-Боровського. Окремо треба відзначити великий цикл перекладів з істориків давнього Риму, над яким поет працював в останній рік свого життя (серпень 1915 – березень 1916 рр.).
Слід знати, що Франко перекладав також українські народні пісні німецькою мовою, допомагав М. С. Грушевському з німецьким перекладом «Історії України-Руси». Він перекладав не тільки художні твори, але й науково-популярні праці різноманітної тематики (1870-80-і рр.), які він вважав корисними для освіти українського народу.
Фольклорист. Інтерес до фольклору Франко виявляв від самого початку творчої діяльності. Перша публікація народної казки в його записі з’явилась в 1876 р. Найважливішими його здобутками на цьому полі були «Галицько-руські народні приповідки» (1901 – 1910 рр., тт. 1 – 3) та «Студії над українськими народними піснями» (1907 – 1915 рр.).
Франко опублікував також велику кількість менших фольклористичних та етнографічних студій і записів, записав велику кількість народних пісень. Кілька народних пісень зі співу І. Франка (1901).
Історик літератури. Над історією літератури Франко працював в кількох напрямках.
Першим напрямком можна назвати історію світових літературних сюжетів. Найбільшою працею в цьому напрямку стала його докторська дисертація «Варлаам і Йоасаф: старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895).
Другим напрямком стало збирання, дослідження і публікація творів української літератури. На чільному місці тут стоїть збірка «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (1896 – 1910, тт. 1 – 5). Франко розшукав та опублікував твори Івана Вишенського, написав про нього ряд розвідок. Він підготував та опублікував твори А. Свидницького, Ю. Федьковича, Т. Шевченка та багатьох інших українських письменників.
Третім напрямком стало написання синтетичних праць з історії української літератури. Тут слід назвати такі твори як «Charakterystyka literatury ruskiej 16 – 17 ww.» (1892), «Карпаторуська література 17 – 18 ст.» (1900), «Южнорусская литература» (1904 – стаття для енциклопедичного словника Брокгауза й Ефрона), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910) та велику працю «Історія української літератури», із якої Франко встиг опрацювати лише першу частину (Від початків українського письменства до Івана Котляревського, 1907 – 1912).
Слід знати, що Франко пильно стежив за новинками сучасної йому літератури, особливо української, написав цілу масу рецензій, відгуків та критичних статей на ці теми.
Науковець. Окрім історії літератури, Франко займався й іншими гуманітарними дисциплінами. Його зацікавлення історією відбилися у працях «Життя Івана Федоровича і його часи» (1884), «Грималівський ключ в 1800 р.» (1900), «Громадські шпихліри в Галичині 1784 – 1840 рр.» (1907) та ряді дрібніших статей. Цікавили його і питання соціології.
Франко провадив також значну науково-організаційну роботу як голова філологічної секції Наукового товариста ім. Шевченка та редактор видань цієї секції.
Видавець. Перші твори Франка були надруковані у львівському студентському журналі «Друг» в 1874 р. Переїхавши до Львова, Франко разом з Павликом включились в редакційну роботу і в 1876 – 1877 роках були фактичними керівниками цього журналу.
Від того часу Франко постійно снував плани видання свого журналу або газети; так, в 1878 р. Франко разом з Павликом зумів випустити два номери журналу «Громадський друг», які були сконфісковані поліцією. Після цього в 1878 – 1880 рр. друзі видавали окремі книжки в серії «Дрібна бібліотека». Пізніше Франко брав участь у виданні журналів «Світ» (1881 – 82), «Зоря» (1883 – 1886), газет «Діло» (1880, 1883 – 1885), «Kurier lwowski» (1887 – 1897; цю останню роботу сам Франко називав «наймами у сусідів»).
В 1894 р. мрія Франка нарешті здійснилася – почав виходити його власний журнал «Житє і слово». Цей журнал мав значну допомогу з Наддніпрянської України, як грошову (зокрема, через М. В. Ковалевського), так і літературну (статтями для публікації).
В кінці 1897 р. керівництво Наукового товариства ім. Шевченка (на чолі з М. Грушевським) вирішило замість журналів «Зоря» та «Житє і слово» почати з 1898 року видавати новий журнал – «Літературно-науковий вісник». Франко увійшов до складу його редакції і активно працював там до кінця 1906 року.
Одночасно в 1898 р. було утворено «Українсько-руську видавничу спілку», у роботі якої Франко брав активну участь аж до початку його тяжкої хвороби.
Громадський діяч. В 1870-х роках політичне українство в Галичині було представлене москвофілами, які гадали, що сонце щастя зійде на півночі, у Петербурзі, та народовцями, які сподівались його сходження на заході, у Відні. Обом групам протистояла польська громада, яка після конституційної реформи 1867 р. забирала дедалі більший вплив у краю.
В 1890 р. молоді галицькі інтелігенти заснували Русько-українську радикальну партію, на чолі якої до 1898 року стояв Іван Франко. Це була партія соціалістичного спрямування, яка прагнула стати репрезентацією широких кіл трудящих.
В 1895 році І. Франко був кандидатом від Радикальної партії на посла до віденського парламенту по виборчому округу Перемишль – Добромиль – Мостиська. В 1898 р. він так само був кандидатом по округу Тернопіль – Збараж – Скалат. Обидва рази проти Франка було пущено всі засоби «демократичного» впливу: від арештів агітаторів і заборон зборів до зухвалої крадіжки голосів, внаслідок чого Франко не був обраний.
В 1899 році І. Франко вийшов із заснованої ним Радикальної партії і увійшов до числа організаторів нової Української національно-демократичної партії. Цей крок не пішов на користь ані радикалам, які втратили впливову фігуру, ані націонал-демократам, які так і не здобули великого політичного впливу, ані самому Франкові, який не відзначився активністю в новій партії й поступово відійшов від політичної боротьби, зосередившись на літературній та науковій роботі.
У зв’язку з інтересом до політичного життя і подальшою особистою участю в ньому Франко написав багато публіцистичних статей, серед яких значне місце займає осмислення питань соціалізму та соціал-демократії. Через критичне ставлення Франка до комуністичних богів Маркса та Енгельса його публіцистика зазнавала замовчування й фальсифікації в часи панування комуністичної Москви.
Іван Франко за покликанням був поетом, літератором; але в умовах поневолення українського народу він не міг дозволити собі бути тільки письменником – він охоче й рішучо брався за будь-яку роботу, яку вважав корисною для піднесення українського народу. Через це багато його літературних планів залишились нереалізованими, на що він гірко нарікав у деяких поезіях. Але саме універсалізм його діяльності дозволяє нам говорити, що в особі Івана Франка ми маємо не тільки великого письменника, але й одного з будівничих української нації.
М. Ж., 31 травня 2014 р.
Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!
Розмістіть посилання на цю сторінку
у своєму сайті / блозі / etc.
Скопіюйте код з поля «Код для вставки» і вставте його на своїй сторінці. Змініть його відповідно до ваших потреб.
Рекомендуйте цю сторінку своїм друзям
через соціальні мережі
© 2010 – 2021 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі), автори статей
Передрук статей із сайту заохочується за умови посилання (гіперпосилання) на наш сайт
Число завантажень : 111 033
Біографія Івана Франка
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичах, в присілку Слобода, в сім’ї Якова Франка, землероба й коваля, та Марії Франко з роду збіднілого польського шляхтича Миколи Кульчицького.
Перші літературні спроби І. Франка належать до часів навчання в молодших класах Дрогобицької гімназії. Сама атмосфера навчання в гімназії сприяла пробудженню в нього інтересу до літератури. Зокрема класична система навчання передбачала виконання письмових завдань, наприклад вправ із польської, латинської, української мов. Його перший ліричний вірш «Великдень року 1871» присвячувався батькові й висловлював болісні почуття, викликані його смертю. Значна увага надавалася перекладам (часто з грецької мови) і докладному аналізу класичних творів. Саме шкільне вправляння сприяло зацікавленню літературною творчістю: тоді Франко пише свої перші твори (драма «Югурта», уривок драми «Ромул і Рем»). Як згадував письменник, свою роль відіграло також те, що на той час у гімназії працював галицький літератор Іван Верхратський, а в тогочасні пресі публікувалися його старші товариші-гімназисти.
Рання творчість Франка показувала схоластичність шкільного навчання та орієнтацію тогочасної галицької інтелігенції на другорядні зразки польської та німецької літератур. Відчутне в ній також домінування смаків до «чистої» літератури і «високої» творчості. Школа пробудила у Франка творчу фантазію, визначила зацікавленність класичною літературою з її ідеалізмом, морально-етичними колізіями, трагізмом і героїкою. На основі лцтератури формувалось і релігійно-моральне чуття молодого Франка. У старших класах гімназії його лектура досить широка, хоча й еклектична. Домінували твори класичні, а також романтичні: Шекспір, Шиллер, Гете, Міцкевич, Словацький, Гюго та ін., з української літератури – Стороженко, Марко Вовчок, П. Куліш, Панас Мирний, Т. Шевченко.
Починаючи з 1874 р. Франко надсилає свої вірші до «московсько-філософського» студентського журналу «Друг», підписуючись псевдонімом «Джеджалик». Вступивши до Львівського університету, він стає співробітником журналу. Опинившись у Львові «серед спорів язикових та національних», що велися між «москвофілами» та «народовцями», молодий Франко переживає активний період ідеологічного самовизначення. Так, він не сприймає спочатку саму ідею літератури, писаної народнорозмовною мовою, та схиляється до концепції «високої» літератури. Згодом Франко переосмислює власні ідеї й зближується з «народовцями», які серед українсько-польських «спорів» проповідували самостійність українського письменства.
На цей час творчий доробок його, за власним визнанням Франка, складають оригінальні речі – «вірші любовні (патріотизму я тоді ще не знав), драми і оповідання віршовані», а також переклади (Софокл, Біблія, кілька пісень «Нібелунгів», «Одіссея» і т.д.). Увага Франка до класичної літератури невіддільна від романтичного захоплення фольклором.
1876 р. – перша поетична збірка І. Франка «Баляди і розкази». Перевидавалася пізніше у збірці «Із літ моєї молодості» (1913).
Уже в першій Франковій збірці відчувається зацікавлення міфологією, передусім давньоруською, й проблематикою духовного характеру. У ранніх поезіях Франка бракує романтично пристрасті і суб’єктивізму, фантазію скуто класичними зразками, важка форма й алегоризм перекривають шлях імпровізації та символізму.
1875 р. – драматичні спроби «Славой і Хрудош», «Три князі на один престол».
1875-1876 рр. – перша повість І. Франка «Петрії і Довбощуки». Пізніше Франко назвав повість «документом молодечого романтизму», що виник під впливом польських романтиків. Переорієнтація з «казки» на «історію», заявлена наприкінці повісті, вказала на перелом в творчості Франка, який остаточно виявився в 1877-1878 рр., коли почали виходити його прозові «образки» «Борислав», що мали успіх серед галицької публіки.
Франко стає одним із ідеологів і літописців руху молодих «народовців», що зародився наприкінці 70-х років. Своєрідним програмовим узагальненням настроїв, ідей, філософсько-моральних колізій молодого покоління стала лірика Франка («Гімн», «Товаришам із тюрми», «Каменярі»).
Самовизначення й естетичну переорієнтацію Франка, глибше ознайомлення його з тогочасними соціальними теоріями прискорив перший в Галичині соціалістичний процес 1877 р., внаслідок якого письменника було ув’язнено на дев’ять місяців. Цей процес став «страшною і тяжкою пробою» і призвів до краху сподівань на вчителювання. Разом з М. Павликом починає видавати місячник «Громадський друг» (згодом «Дзвін» і «Молот»). Ці видання мали виразні пропагандистські завдання і соціально-критичну спрямованість.
Естетичні погляди Франка раннього періоду творчості відбились у статті «Поезія і її становисько в наших временах» (1876 р.).
Розрив із ідеалістичною естетичною традицією найвиразніше засвідчила стаття Франка «Література, її завдання і найважливіші ціхи» (1878 р.).
1877 р. – збірка «Борислав. Картини з життя підгірського народу». Нею започатковує цикл бориславських оповідань, до яких звертатиметься протягом майже всього життя.
«Галицькі образки», з якими Франко виступив 1877 р. в альманасі «Дністрянка» («Лесишина челядь», «Два приятелі»), започаткували серію «коротеньких картинок», які могли пізніше стати матеріалом для великого суспільного роману.
Інтенсивність творчого пошуку Франка тих років незвичайна:
1877 р. – цикл «Рутенці».
1878 р. – перша в українській літературі натуралістична повість «Boa constrictor».
1880 р. – повість «На дні».
1881 р. – незавершений роман «Брислав сміється».
1887 р. – збірка «З вершин і низин» (доповнена й перевидана 1893 р.), психологічний роман польською мовою «Лель і Полель» (за життя не був опублікований).
Лірика Франка цього періоду закріплює поглиблення суб’єктивного змісту. Оптимістична, дещо абстрактна віра в прогрес і науку збагачується і розцвічується людськими почуттями синхронно до тих життєвих драм і перипетій, які довелося пережити письменникові. Водночас поетичні твори збірки «З вершин і низин» зорієнтовані на актуальність і дохідливість, пройняті громадянськими асоціаціями, виростають із реального досвіду.
1880 року після другого арешту за інкриміновану соціалістичну пропаганду Франко створює не лише ряд поезій, а й гостропсихологічну студію «На дні».
1888 р. – поема-легенда «Смерть Каїна».
1899 р. – збірка оповідань «Полуйка і інші бориславські оповідання».
Новатрське переосмислення природи сонета Франко проводить в циклі «Тюремні сонети», написаних переважно під час третього ув’язнення (1889 р.). В цих сонетах поет стає хронографом і одночасно філософом, описуючи будні арештантського життя, філософськи, а то й саркастично іронізуючи над тюремним існуванням, дешифруючи його символіку й мораль. Та найсильніше враження поет справляє ліричним переживанням цього «дна».
Франко драматизує саму форму циклу сонетів, коли окремі твори або групи їх доповнюють і розширюють сцену дії. Таку роль виконують сни. До циклу внесено й легенди, які відтінюють дійсність універсаліями морального плану – легенда про зраду й покарання Пілата, про голуба й пустельника.
У 80-х роках Франко веде напружену журналістську діяльність. Він співпрацює з «народовськими» виданнями «Діло» й «Зоря», стає кореспондентом варшавського журналу «Prawda», а з 1887 р. вступає до редакції «Kuriera Lwowskiego» і з цього часу більшість своїх студій друкує в польських виданнях, називаючи цей період життя «в наймах у сусідів».
У 80-х роках Франко дістає визнання як один із провідних українських критиків. Його перу належить ряд статей про поточний літературний процес і найважливіші явища національної культури (статті «Українська література в Галичині за 1886 рік», «Нариси з історії української літератури в Галичині», «Українська альманахова література»). Як співробітник газети «Діло» Франко чимало часу віддає історії Галичини й особливо історії галицько-українського національного і літературного руху.
Маючи намір стати професором Львівського університету, Франко в 1892 році складає докторат у Відні у відомого славіста В. Ягича, попередньо прослухавши цикл лекцій і поповнивши свої знання зі славістики. Перебування у Відні підготувало грунт для нового етапу творчості Франка. Вивчення стародруків, апокрифів, зацікавлення пам’ятками східної міфології, перекладацька діяльність поєднувалися у сфері художній із освоєнням новітніх форм, тем і способів письма.
Серед нових його творів 90-х років:
1892 р. – повість «Для домашнього огнища». Поема «Цар і аскет».
1894 р. – незакінчена повість «Основи суспільності ».
1896 р. – лірична драма «Зів’яле листя».
1898 р. – збірка морально-повчальної лірики «Мій Ізмарагд». Низка оригінальних поем.
Драматичні твори Івана Франка:
1886 р., 1893 р. – «Рябина».
1893 р. – «Украдене щастя».
1894 р. – «Майстер Чирняк».
1895 р. – «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа».
1896 р. – «Учитель», «Будка, ч. 27».
На середину й кінець 90-х років припадають вершинні здобутки Франкової поетичної музи – створення ліричної драми «Зів’яле листя» (1896 р.), поем «Похорон» (1898 р.), «Іван Вишенський» (1900 р.), збірки «Мій Ізмарагд» (1898 р.).
Лірична драма «Зів’яле листя» була віднесена українською критикою до перших проявів «декадентської» (модерністської) поезії в Україні. Вона засвідчила початок нової художньої доби в культурній та естетичній свідомості наприкінці ХІХ ст. – період раннього модернізму.
Ведучи рубрику «З чужих літератур» у «Науково-літературному віснику» чимало статей він присвятив у 1898-1899 роках розглядові визначних постатей тогочасної європейської літератури (статті про Г. Гауптмана, Е. Золя, Г. Брандеса, А. Доде, Г. Ібсена, Д. фон Лілієнкрона, К. Ф. Мейера). Сюди ж належить і велика студія Франка про Лесю Українку.
Франкові огляди, крім ознайомлення з тогочасним станом і тенденціями розвитку літератури, впливали на зміну естетичних уявлень про літературну творчість. Це зафіксувала студія 1898 року «Із секретів поетичної творчості».
1899 р. виходить збірка Франка «Поеми».
Наприкінці 90-х років Франко відчув потребу завершити й «заокруглити» розроблювані ним раніше студії різних «верств і моментів» дійсності. Протягом кінця 90-х – початку 900-х років вийшло друком кілька прозових збірок, у яких він узагальнив образ старих «доконституційних відносин» і старих «жорстоких часів» (збірка «Панталаха і інші оповідання», 1902 р.), розгорнув теми та ідеї, взяті з часів польського повстання, які намітилися в його повісті «Петрії і Довбощуки», романі «Лель і Полель» (збірка «З бурхливих літ», 1903 р.), завершив і підсумував бориславський цикл (збірка «Полуйка і інші оповідання», 1899 р.).
У 90-х роках Франко часто звертається до казково-алегоричних, притчевих форм, до сатири. Він створює класичні за місткістю узагальнення казки та притчі-сатири («Звірячий бюджет», «Свинська конституція», «Острий-преострий староста», «Доктор Бессервіссер»).
1900 р. – «Староруські оповідання», новітній суспільно-психологічний роман «Перехресні стежки», збірка «Із днів журби», поема «Іван Вишенський».
1903 р. – цикл казок для дітей «Коли ще звірі говорили».
1905 р. – поема «Мойсей».
1906 р. – поетична збірка «Semper tiro».
1907 р. – повість «Великий шум».
1911 р. – поетична збірка «Давнє і нове».
1913 р. – поетична збірка «Із літ моєї молодості».
Протягом 90-х – на початку 900-х років Франко лишався в центрі літературного життя не лише Галичини, а й усієї України. Значну роль у цьому відігравала демократична програма «Літературно-наукового вісника», де Франко був одним із редакторів. Вона була спрямована на об’єднання всіх літературних сил України, зокрема молодих.
Літературно-критична концепція Франка базувалася на ідеї виховання й культурного впливу художнього слова. Йому належить заслуга створення цілої літературної школи українського письменства (О. Маковей, Н. Кобринська, Б. Грінченко, Олена Пчілка, К. Попович, У. Кравченко). Його статті і рецензії охоплювали майже всі явища тогочасної літератури. Окрему групу становлять рецензії та відгуки на новітні явища української літератури – твори В. Винниченка, Олександра Олеся, П. Карманського, О. Луцького, М. Чернявського, Х. Алчевської, С. Яричевського та ін.
Оригінальний і яскравий художник, Франко у власній творчості випробував і закріплював форми художнього зображення, вжи вироблені іншими літературами (польською, німецькою, французькою, російською), а також прилучився до пошуку нових способів образотворення.
Універсальність наукової і творчої діяльності Франка, загалом його культурологічна місія сприяли переборенню розірваності літературного процесу в Україні останньої чверті ХІХ ст.
Початок першої світової війни застав родину Франка в трагічному становищі. Хвора дружина перебувала в лікарні, сини – в армії. Позбавлений засобів до існування, письменник мешкав у домі шкільного товариша. Невдовзі захворів, але й перебуваючи в такому стані, не випускав пера з рук. Помер І. Франко 27 травня 1916 року; поховано його 31 травня на Личаківському кладовищі у Львові.